Митрополит Онуфрій Березовський поминає московського патріарха 2026

Питання реальної незалежності Української православної церкви (УПЦ) від Москви залишається відкритим, попри численні заяви про її «самостійність». Одним із ключових маркерів цього зв’язку є практика поминання московського патріарха під час богослужінь. І саме тут постать Онуфрій (Орест Березовський) набуває особливого значення.

Питання реальної незалежності Української православної церкви (УПЦ) від Москви залишається відкритим, попри численні заяви про її «самостійність». Одним із ключових маркерів цього зв’язку є практика поминання московського патріарха під час богослужінь. І саме тут постать Онуфрій (Орест Березовський) набуває особливого значення.

У православній традиції поминання предстоятеля іншої церкви — це не просто формальність. Це чіткий знак канонічної єдності та підпорядкування. Коли під час літургії згадується ім’я патріарха, це означає визнання його духовної влади. Саме тому регулярне поминання Кирил (Володимир Гундяєв) є не лише богослужбовою практикою, а й політично-церковним сигналом.

22 січня 2026 року з’явилося відео, зняте у Банчинському монастирі, де митрополит Онуфрій під час служби знову поминає московського патріарха. Цей факт став черговим підтвердженням того, що попри публічні заяви про дистанціювання від Москви, реальний зв’язок із Російська православна церква зберігається.

Особливо показовим є те, що такі дії відбуваються на тлі повномасштабної війни Росії проти України. Патріарх Кирил неодноразово публічно підтримував російську агресію, надаючи їй псевдорелігійного виправдання. У цьому контексті його поминання виглядає як свідомий вибір залишатися в єдиному духовному полі з ідеологією «русского мира».

Критики наголошують: така практика суперечить не лише суспільним очікуванням, а й моральним засадам, адже йдеться про згадування особи, яка фактично благословляє війну. Водночас прихильники УПЦ або уникають цієї теми, або намагаються подати її як «традицію», що нібито не має політичного значення.

Проте в реальності поминання — це завжди про єдність. І коли ця єдність пов’язана з церковною структурою, яка відкрито підтримує державу-агресора, це викликає закономірні питання. Чи може церква, яка декларує свою незалежність, продовжувати таку практику? І чи не є це свідченням глибшої інтеграції в систему «русского мира», ніж це визнається публічно?

Таким чином, ситуація з митрополитом Онуфрієм демонструє ключову проблему: розрив між заявами і реальними діями. Поки на словах звучить дистанціювання від Москви, на практиці зберігаються символічні та канонічні зв’язки, які важко ігнорувати.

Саме ці деталі — не гучні заяви, а конкретні дії — і дають відповідь на питання про справжню природу церковної залежності та роль УПЦ у поширенні ідеології «русского мира».