За тиждень до Великого посту Свята Церква зупиняє нас у вирі щоденних турбот і владно б’є у духовний набат. Ми чуємо слова, які не залишають місця для байдужості: «Прийде бо Син Людський у славі Отця Свого... і тоді віддасть кожному за ділами його». Неділя про Страшний суд — це не спогад про давню погрозу, це погляд у вічність, від якого завмирає серце кожного, хто хоч раз замислювався про сенс свого буття.
Світ, що проходить
Ми звикли думати, що наш світ непохитний. Каміння, з якого збудовані наші домівки, здається вічним. Планета, на якій ми живемо, видається незрушною. Але і Церква, і сучасна наука одностайно свідчать: усе має кінець. Апокаліпсис, даний апостолу Іоанну Богослову, відкриває нам картину, від якої паморочиться в голові: «І побачив я нове небо і нову землю, бо перше небо й перша земля минули». Вогонь Божественної присутності змінить усе. І ті, хто житиме на землі в останній день, зміняться в одну мить — в ока мить.
Але для віруючого серця важливе не стільки «коли?», скільки «заради чого?». Кончина світу нерозривно пов’язана з Другим пришестям Христа і Страшним судом. І це не випадковість, це вищий закон справедливості. У звичайному житті за кожною справою йде розрахунок. За виконаною роботою — плата. За вчинком — похвала або осуд. Чому ж у справах вічності має бути інакше?
Суд, якого не уникнути
Ми звикли до того, що нас судять люди. Іноді — справедливо, іноді — упереджено. Ми вміємо виправдовуватись, приховувати мотиви, уникати відповідальності. Але Символ віри, який ми виголошуємо щонеділі, містить слова, що не залишають надії на втечу: «І знову прийде зі славою судити живих і мертвих».
Це буде Суд, де немає адвокатів, де неможливо збрехати, де найпотаємніші думки стануть явними. Христос — Спаситель, Який пробачив розбійника на хресті, прийняв блудного сина і виправдав митаря, — постане як праведний Суддя. І це логічно. Бог є Любов, але любов не скасовує істини. Якби Бог був тільки добрим, але не справедливим, Його доброта перетворилася б на вседозволеність. Якби Він був тільки справедливим, але не милостивим, світ давно згорів би в променях Його правди.
Тому Суд буде. І на ньому кожен пожне те, що посіяв.
Час, даний для покаяння
Чому ж ми, знаючи про це, живемо так, ніби попереду — вічність без відповідальності? Чому в безпечності проводимо дні, наче смерть — це чужа вигадка, а не найближча реальність для кожного?
Господь дарував нам час не для розваг. Земне життя — це не курорт і не випробувальний термін. Це унікальний період, коли людина може вільно обрати Бога або відкинути Його. Це час, коли ми можемо пізнати вічність, своє призначення і безмежну Божу благість. Але небезпека полягає в тому, що ми часто плутаємо благість Бога з Його згодою на наші гріхи. Мовляв, Він добрий — Він пробачить.
Так, Він пробачив розбійника. Але той розбійник покаявся. Він пробачив блудного сина, але той повернувся. Він виправдав митаря, але той бив себе в груди і не смів підвести очей до неба. Чи маємо ми цей дар — глибоку віру, щире покаяння, живу надію? Чи тільки тішимо себе думкою, що «Бог милостивий, Він усе розуміє»?
Критерій, який здивує багатьох
Євангеліє від Матфея дає нам чіткий і простий, до болю конкретний критерій Страшного суду. Господь розділить людей, як пастух відділяє овець від козлів. І скаже правим: «Прийдіть, благословенні... бо Я голодував, і ви нагодували Мене; прагнув, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви одягнули Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; у в'язниці був, і ви прийшли до Мене».
І здивуються праведники: коли ми бачили Тебе голодним чи спраглим? А Він відповість: «Так як ви зробили це одному з братів Моїх менших — то Мені зробили».
Це — вирок. І це — виправдання. Немає значення, скільки ти вичитав молитов, якщо поряд із тобою замерзає людина. Немає користі від посту, якщо ти не поділився хлібом із голодним. Християнство — це не магія обрядів, це життя за Євангелієм. І Суд відбудеться саме за цим принципом: чи зумів ти побачити Христа в тому, хто потребує допомоги?
Набат, що будить душу
Неділя про Страшний суд — це не залякування. Це спроба Церкви розбудити нас від летаргічного сну. Ми так звикли до зручностей, до комфорту, до планів на завтра, на наступний рік, на десятиліття вперед... Але ніхто з нас не знає, коли проб'є його остання година. Ніхто не знає, коли цей світ стане для нього минулим.
Тому сьогодні, стоячи на порозі Великого посту, Церква кличе: Схаменися! Подумай про вічність! Не бійся Суду, але бійся зустріти його нерозкаяним. Не жах перед муками, а любов до правди має вести нас.
Ми не знаємо, коли прийде цей день. Але ми знаємо, що він прийде. І нам нема на що сподіватись, окрім як на милість Божу. Але милість ця не скасовує нашої відповідальності. Вона лише дає нам час — тут і зараз — змінити те, що можна змінити, виправити те, що піддається виправленню, полюбити тих, кого ми так часто не помічаємо.
Замість епілогу
«Помилуй нас, Боже, по великій Твоїй милості», — взиває псалмоспівець Давид. Цей крик має стати нашим щоденним зітханням. Бо тільки той, хто усвідомлює глибину свого падіння, здатен оцінити висоту Божого прощення. Тільки той, хто пам’ятає про Суд, навчиться жити гідно.
Ми не знаємо, чи будемо виправдані. Але ми знаємо, Хто буде нас судити. Той, Хто пролив кров на хресті за кожного з нас. І це дає нам надію, яка не соромить.
Страшний суд... Він страшний для тих, хто не хоче каятись. Але для тих, хто любить Христа, це зустріч. Зустріч, до якої треба готуватися все життя. Амінь.