Свято-Успенський Храм
с. Линовиця
с. Линовиця
В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Возлюблені у Христі брати і сестри!
Сьогодні ми чули євангельське читання, яке відкриває нам глибину Божої любові та водночас ставить перед нами дзеркало нашої власної душі. Ми чули розповідь про зустріч Христа з жінкою самарянкою біля криниці Якова. Здавалося б, звичайна подорожня розмова про воду, але в ній прихована вся суть нашого спасіння.
Подивіться, як по-різному дивляться на світ Христос і Його учні. Апостоли, повернувшись із міста, здивувалися, побачивши свого Вчителя, що розмовляє з самарянкою. Вони ще жили старим поділом: на своїх і чужих, на чистих і нечистих, на тих, хто вартий уваги, і тих, кого слід оминати. Юдеї не спілкувалися з самарянами, вважаючи їх відступниками від істинної віри. Але Христос ламає ці стіни. Він приходить не для праведників, а для грішників. Він є Бог усіх людей. Немає різниці між елліном та юдеєм, між другом і ворогом, між праведником і грішником — усіх створив Господь, усіх обіймає Його безмежна любов, заради кожного з нас Він зійшов на хрест і зійшов у безодню пекла.
І ось тут, брати і сестри, ми маємо зупинитися й запитати себе: а як ми ставимося до людей, що нас оточують? Чи не ділимо і ми світ на «своїх» і «чужих»? На тих, хто нам приємний, і тих, кого ми уникаємо? На друзів Церкви і на тих, хто далеко від неї, чи навіть вороже до неї налаштований? Христос закликає нас до значно більшого. Він посилає нас не до друзів, а до тих, хто Його ще не знає, хто блукає в темряві, хто вважає себе ворогом Божим. Саме до них ми маємо йти з благою вістю, зі словом надії, з живою водою, яка втамовує спрагу душі навіки.
Спаситель у сьогоднішньому Євангелії промовляє до нас глибокі й тривожні слова: «Поля вже побіліли, жнива готові, та робітників мало». Погляньмо навколо себе. Світ величезний. Мільйони людей, які нас оточують, спраглі. Вони спраглі не просто хліба насущного, але Слова Істини. Вони знемагають від безглуздості життя, від страху смерті, від безнадії, вони шукають Любові, яка б не зрадила, і Друга, який би не відвернувся. Вони готові почути про Того, Хто навіть зрадника Юду назвав «другом». Поля величезні, жнива багаті, але чому так мало плодів? Чому світ часто проходить повз Церкву, не заходячи до неї?
Відповідь ми знаходимо в тій же євангельській історії, але вже дивлячись не на Христа, а на нас самих. Самарянка, почувши від Господа слова, які проникли в саме її єство, які зросили суху пустелю її душі живою водою, зробила щось неймовірне. Вона забула, навіщо прийшла до криниці, покинула свій глек — символ щоденних, але марних турбот — і побігла до міста. Вона не стала міркувати: «Хто я така, щоб говорити? Я жінка грішна, мене ж у місті зневажають». Вона побігла і просто поділилася тим, що сталося з нею: «Ходіть, подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила. Чи не Він це Христос?»
І що сталося далі? Її слово було таким палаючим, таким щирим, що люди повірили їй і пішли до Христа. Вона не філософствувала, не цитувала складних пророцтв. Вона просто свідчила про свою зустріч із Живим Богом. І коли самаряни прийшли до Христа й побачили Його самі, вони сказали жінці слова, які мали б стати найвищою радістю для кожного проповідника: «Уже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули й пізнали, що Він — справді Спаситель світу». Вона зникла, стала непомітною, як Іоан Предтеча, для якого було радістю, щоб Христос зростав, а він зменшувався.
А тепер погляньмо на нас. Чому наше слово таке тьмяне і бліде? Чому, коли ми говоримо про віру, люди часто бачать лише нас — наших неміч, нашу гордість, нашу нелюбов — і не чують за нами Христа? Ми живемо часто замкнутим, полохливим життям. Ми боїмося сказати слово правди, боїмося, що нас не зрозуміють, засміють, відкинуть. Ми зачиняємося у своєму маленькому, затишному світі «православних» людей і забуваємо, що поза цим світом гинуть мільйони, для яких Христос так само прийшов, страждав і воскрес.
Ми нарікаємо: чому нас мало? Чому Церква не росте? Чому віра не запалює серця навколо? А відповідь проста: тому що ми тьмяні. Бо ми самі не горимо. Бо ми маємо віру, але ховаємо її в грудях, як скарб, який боїмося вкрасти. Але віра — це не скарб, який треба ховати. Це вогонь, яким треба ділитися, щоб він не згас. Це жива вода, яка тільки тоді й залишається живою, коли її дають пити іншим.
Христос прийшов до всіх. Він навчив нас, що істинні шанувальники поклоняються Отцю в Дусі та Істині. Але чи сяє цей Дух і ця Істина крізь нас? Адже ми, хрещені, ми, що причащаємося Тіла і Крові Христових, покликані бути Його присутністю на землі. Ми — продовження Його втілення. Ми — Його свідки. І по нас люди будуть судити про Христа. Якщо ми будемо мовчати, то й каміння кричатиме, але горе нам, якщо ми мовчимо зі страху чи лінощів.
Тож замислимося сьогодні над образом самарянки. Вона не була богословом, вона була жінкою з непростою долею, але вона відкрила своє серце назустріч Христу і одразу ж понесла Його іншим. Нехай і для нас ця євангельська подія стане закликом. Згадаймо, коли ми востаннє ділилися з кимось не новинами чи побутовими турботами, а тією радістю, яку дає нам Христос? Коли востаннє наше слово було подібне до вогню, що запалює інші серця?
Бог закликає нас стати робітниками на ниві Своїй. Не біймося. Не біймося бути непомітними, як та самарянка, бо наша мета — щоб люди побачили не нас, а Христа. Не біймося йти до тих, кого ми вважаємо «чужими», бо для Бога чужих немає. Відкриймо свої серця, і тоді жива вода, яку дарує нам Господь, потече рікою в світ спраглий і загиблий.
І нехай Господь, Який розмовляв із самарянкою біля старої криниці, удостоїть і нас тієї зустрічі з Ним, яка змінює все життя, наповнює його змістом і робить нас справжніми свідками Воскресіння. Амінь.
Андрій (Павлушенко)
