Українська Православна Церква (УПЦ МП), особливо після 2022 року, не надсилала листів іншим помісним церквам про своє «відокремлення» від Московського патріархату або здобуття автокефалії, з кількох ключових причин — як богословсько-канонічних, так і політичних.
Ось чому:
1. УПЦ офіційно не заявила про бажання здобути автокефалію
На Соборі УПЦ 27 травня 2022 року було оголошено:
«Собор висловлює незгоду з позицією Патріарха Кирила щодо війни... і вносить зміни до статуту, які свідчать про повну самостійність та незалежність УПЦ».
Але:
УПЦ не вжила терміна «автокефалія»; Не звернулась до Константинопольського патріархату — або будь-якої іншої помісної церкви — з проханням про визнання.
Тобто УПЦ позиціонує себе як незалежна, але не заявляє, що вона — автокефальна церква в канонічному сенсі, тому й не виконує обов’язків, які мала би нова автокефальна церква (включно з листами до інших церков).
2. Бажання зберегти зв’язок із Московським патріархатом
Попри декларацію незалежності:
УПЦ не розірвала євхаристійного спілкування з РПЦ; У богослужіннях досі згадують Московського патріарха у деяких парафіях; Синод УПЦ продовжує діяти в структурі, близькій до РПЦ.
Тому надсилання листів до інших помісних церков могло б:
виглядати як формальний розрив із РПЦ; викликати конфлікт із Москвою (який УПЦ намагається уникати); бути інтерпретованим як визнання права Константинополя надавати автокефалію, що суперечить позиції УПЦ.
3. Політична двозначність
УПЦ намагається:
зберігати лояльність до держави Україна (через дистанціювання від Кирила); але водночас не викликати відторгнення від «русского міра» в частині свого духовенства та пастви.
Тому публічне інформування інших церков (що зазвичай означає «визнати себе як автокефальна церква») — ризикований крок, який вони уникають.
4. Немає спроби увійти в диптих інших церков
УПЦ не звертається до інших помісних церков:
з проханням про визнання; з ініціативою встановлення євхаристійного спілкування як окрема автокефальна структура.
Тому логіка така: якщо не прохаєш автокефалію — немає чого і повідомляти.
5. Страх канонічного оскарження
Надсилання листів означає:
офіційну заяву про автокефалію; вхід у міжправославний конфлікт щодо легітимності.
Це могло б призвести до того, що: УПЦ буде визнана "схизматичною" або самопроголошеною; інші церкви відмовляться її визнавати, якщо немає томосу або згоди РПЦ.
УПЦ не надсилає листів іншим православним церквам про автокефалію, бо офіційно її не проголошувала. Її нинішній статус — це прагнення максимальної незалежності без формального розриву з Москвою, щоб: уникнути розколу; зберегти підтримку духовенства; уникати визнання Константинополя як вищого арбітра в автокефаліях; не спровокувати політичної чи канонічної ізоляції Процедура здобуття автокефалії в Православній Церкві не врегульована єдиним всеправославним чином через відсутність затвердженого загального канонічного механізму. Однак у практиці Православної Церкви існує звичай (прецедентне право), згідно з яким після надання автокефалії нова помісна церква:
Отримує томос від материнської церкви. Надсилає офіційні листи (грамоти, послання) до інших помісних православних церков для повідомлення про свою автокефалію та для встановлення євхаристійного спілкування.
Історично-практичне обґрунтування:
-
Томос Константинопольського патріархату (зразки):
Томос для Православної Церкви в Україні (2019) містить пункт про те, що нова церква повинна повідомити інші помісні церкви:
"Святий і Священний Синод Константинопольського Патріархату благословляє, щоб Православна Церква України мала автокефалію та в подальшому інформувала Сестринські Церкви про це рішення."
-
Звичаєве канонічне право (praxis):
Нові автокефальні церкви традиційно надсилали листи з повідомленням про автокефалію та просили увійти в літургійне спілкування (communiqué або encyclica). Наприклад: Церква Греції (1850) Сербська (1879) Болгарська (1953) Польська (1924)
Чи є це в канонах?
Ні, прямо в канонах апостольських або вселенських соборів цього нема.
Але де-факто це входить у розуміння церковного диптиху (переліку автокефальних церков, які перебувають у спілкуванні).
Де згадується необхідність листування?
Канонічна традиція та правила міжцерковного спілкування, особливо в документах: Рішення Всеправославних нарад у Женеві та Шамбезі (1961–1993): обговорювали потребу формалізації процедури автокефалії, де згадувалося про необхідність узгодження та сповіщення інших церков. Рішення Критського собору 2016 року (не всіма визнаного): в підготовчих документах звучала ідея погоджувати автокефалії з усіма церквами, включно з інформуванням. Практика Константинопольського патріархату, як "першого серед рівних", передбачає інформування через офіційні грамоти.
Хоч жоден канонічний документ не вимагає прямо надсилати листи до інших церков при здобутті автокефалії, це:
є невід’ємною частиною усталеної православної практики; служить підтвердженням бажання зберігати єдність і спілкування; є частиною дипломатії і канонічної "диптихної політики".
Якщо потрібно, я можу навести приклади таких листів від ПЦУ чи інших автокефальних церков.
Отже із точки зору євангельської моралі та канонічної чесності, дії УПЦ (МП), яка заявляє про «незалежність» і «відмежування» від РПЦ, але де-факто не розриває зв’язку, можуть розглядатися як форма лицемірства — якщо оцінювати їх у світлі Христа, Євангелія та традиції Церкви.
6. Євангеліє та чесність
Христос навчає: «Нехай буде слово ваше: так — так, ні — ні; а що більше цього, те від лукавого»
(Матвія 5:37)
У цьому світлі ситуація, коли:
офіційно заявляють про «незалежність», але на практиці зберігають зв’язок із Московським патріархатом, уникають чітких дій, які б підтвердили автокефалію (листи, спілкування, соборне звернення),
може бути сприйнята як лицемірна двозначність, яку Христос прямо засуджує.
7. Руйнування єдності Церкви Христової
Христос молився:
«Щоб усі були одно»
(Ів. 17:21)
Коли церковні структури:
уникають прозорості, підміняють єдність — геополітичними інтересами, використовують маніпуляцію в термінах (самостійність ≠ автокефалія),
вони розмивають церковну ідентичність, викликають поділ у свідомості вірян, плутають істину, сприяють розколу та викликають спокусу для простих людей.
Це прямо суперечить словам апостола Павла:«Прошу вас, браття, щоб ви всі говорили одне, і не було між вами поділів, але щоб ви були об’єднані в однодумності»
(1 Кор. 1:10)
8. Зовнішня форма без внутрішньої правди
Також Христос попереджав:
«Цей народ устами Мене шанує, серце ж їхнє далеко від Мене»
(Матвія 15:8)
Коли Церква зовні декларує патріотизм, а на практиці:
не відмежовується від структури, яка благословляє війну, не чинить відкритого свідчення правди,
це перетворюється з вірності Богу на політичну гру.
9. Наслідок — руйнування авторитету Церкви
Через цю двозначність:
частина вірян втрачає довіру; інші — переходять до ПЦУ або залишають Церкву взагалі; суспільство сприймає Церкву як інструмент політики, а не спасіння.
Це не просто канонічна помилка — це духовна катастрофа, бо:
«Дім, що розділився сам у собі, не встоїть»
(Марка 3:25)
✅ Висновок
Так, ця ситуація є проявом лицемірства, коли слова і дії не збігаються. І так, вона веде до руйнування Церкви Христової, бо: розколює єдність, підміняє правду маніпуляцією, провокує втрату довіри серед вірян, компрометує місію Церкви як джерела істини та спасіння.
Істинна Церква — це не лише канонічна територія, а перш за все правдиве свідчення Христа. І якщо в цьому є фальш, тоді канони стають порожніми формами.
